Один день із життя українських найманців в Іраку - Статьи - Стоп Откат - Взятки, откаты, рейдерство в Украине


Автор цього тексту вийшов на зв’язок через мережу iнтернет. Називати своє ім’я чи інші дані про себе він відмовився. Він — один iз, напевно, тисяч українців, які в «гарячих точках» світу заробляють собі на життя військовим ремеслом. Різноманітні іноземні легіони, приватні «охоронні» агентства радо наймають наших співвітчизників, адже за ту саму, а часто вищу якість роботи, їм можна платити у кілька разів менше, ніж західним військовим профі. Погляд на іншу грань «українського» Іраку.

Щось пішло не так. Із самого початку. Точніше — все пішло не так. День почався не так як завжди. Всупереч усім прикметам і забобонам зранку поголився. Якого дідька? Відомо ж, за старою спецназівською прикметою: перед завданням — жодного гоління, жодної стрижки. Хлопці вийняли фотоапарат, вирішили сфотографуватися на пам’ять. Ніколи того раніше не робили — погана прикмета.

Гарне вийшло фото, яскраве іракське сонце, синє небо без хмаринки, а в центрі — ми. Ми — це команда з цілком різних людей, «контрактерів», як ми самі себе називаємо. Українці, грузини, американці.У кожного — своя причина, чому він опинився в Іраку. Частіше за все — це гроші, не бозна–які, але набагато більші, ніж ми могли б заробити в наших пострадянських республіках. Основну масу нашої команди, «тіма», становлять українці, ми робимо всю чорну роботу, а американців тримають лише для зв’язку з військовими у випадку екстрених ситуацій.

Сфоткалися — і по машинах. У нас два броньованих «Субурбана» («Шевроле Субурбан», американський джип. — Ред.), «Тойота Лендкрузер» та «Форд Екскьоршн». Виїжджаємо за ворота одного з колишніх палаців Саддама, зараз — військова база американців. Наша компанія розташована в Багдаді і займається «сек’юріті» (англ. «безпека». — Ред.) На велику радість нашого американського боса, ми отримали «жирний» контракт у Мосулі. Їдемо туди.

Ледве встигаємо виїхати за ворота бази — наказ: «Повернутися». Треба захопити додаткову зброю, боєприпаси й мішені — будемо тренувати непальців, які охороняють периметр бази в Мосулі. Хлопці, звісно, «потухли», повертатися — прикмета недобра. Коли зустрічаєшся з небезпекою, важливими стають усі дрібниці. Бравада і геройство кудись відходять. Залишаються страх і бажання повернутися додому живим і неушкодженим. І гучним ім’ям «солдат удачі» себе ніхто не називає, аби не сполохати її, цю удачу.

Ну що ж, Мосул то Мосул, і не в таких дупах бували. Минаємо американський «чек–пойнт», потім арабський. Зелена зона в Багдаді — «мрія», як для Іраку. Відносно спокійно, незважаючи на велику кількість іракських військових та поліцейських, навколо магазини, кафе. Життя майже мирне, хоч навкруги й бетонні загородження та люди зі зброєю. А от як тільки виїжджаємо за Багдад — усе різко змінюється. Обабіч дороги — клята безкрая пустеля. Не можна розслабитися й на мить — бо кожна мить може виявитися фатальною. Дорога в Мосул — одна з найбільш неприємних в Іраку. Вздовж узбіччя — скелети обгорілих авто, ями від мін, що вибухнули. Сам Мосул — відносно непогане містечко, гарні мечеті, трава зелена, дерева — зовсім не те що в Багдаді.

Ми були в Мосулі чотири дні тому. В цій поїздці супроводжували 11 іракських машин, на жаль, зовсім нам не знайомих. Не знали ні водіїв, ні замовників, ні посередників. «Стрьомно». В дорозі три машини зламалися, довелося їх відправити назад до Багдада. Організація, як завжди, не найкраща. Особливість бізнесу в арабів — усе «іншалла», на все воля Аллаха. У цю поїздку в Мосул нам в останній момент нав’язали тих самих «мутних» арабів. Часу для підготовки до місії — лише одна ніч.

Рішення нашого боса завжди були спонтанні й непослідовні. До того ж він перестав платити за «трансподери» — спеціальні супутникові системи, які передають сигнал у «центр», де слідкують за пересуванням конвоїв. Туди ж надходять дані про НП — обстріли, підриви, кількість убитих та поранених. На основі цього складають рейтинги небезпечності маршрутів. В ідеалі, нам мали б надати допомогу у випадку непередбаченої ситуації, викликати медиків чи військових. Якби «трансподери» працювали...

Найчастіше про місію дізнаєшся лише за кілька годин до виїзду, а військовим для реєстрації треба щонайменше 72 години, а якщо інформація надходить невчасно — нас для них просто не існує, такий собі конвой–привид. Тому їздимо з вірою в Бога та іконкою Миколая Угодника під лобовим склом.

Виїжджаємо за «чек–пойнт», там, як домовлено, нас мають чекати араби на трьох вантажівках, які ми нібито маємо супроводжувати до Мосула. На місці нікого немає. Наш перекладач iз місцевих каже, що араби не дочекалися, поїхали, будуть чекати нас далі, в місті Бейджи. Невже вони готові без супроводу самі їхати 250 кілометрів по вкрай небезпечній дорозі? Невже, повернувшись за додатковою зброєю, ми настільки запізнилися? Та ні, хвилин на десять ніби...

Ох, не подобаються мені ці араби. Що за поспіх? У нашого боса особлива «чуйка» на неприємності. Ні, він їх не уникає, зовсім навпаки. Він просто приманка для сумнівних іракців, різношерстих «кидал». Своїм наївним американським розумом він не розуміє, що в арабів такий підхід до ведення бізнесу. «Кинути» «солодкого американця» на гроші — звичайна справа, вчинок душе шанований у їхньому середовищі.

Мабуть, так сталося і цього разу. Хто ці араби? Звідки «виплили»? Ніхто не знає. Накази не обговорюються. Навіть найбезглуздіші. Араби цілу дорогу видзвонюють нашому перекладачу й випитують, де ми. Тобто точно знають нашу позицію в будь–який момент часу. Дорога в містечко Бейджи довга, і в попередніх поїздках нас не раз «відмічали», слава Богу — без втрат. Якось за Таджи вдень потрапили під обстріл, але що таке обстріл, якщо їдеш у «броні». Одного араба–водія лише легко поранили, та й то тому, що їхав на неброньованому авто. Вночі кілька разів «довбали» по конвою з міномета. Це гірше, осколки не такі страшні, а от пряме влучання — це «жесть». Вірогідність того, звісно, мала, але це збоку так здається, а коли «довбають» по твоїй машині — не до жартів.

Машини наші — окрема тема для розмови. Водії, за якими закріплені машини — українці, а в українців стосунки зі своїми машинами особливі. Вони поводяться з ними, як із живими, вилизують їх до блиску. У кожної машини — своє ім’я. Можна сказати, що наші броньовані «валізи» — повноправні члени нашої команди. Фірма в нас не багата, тому машини не дуже нові, але головне — броньовані. Завдяки золотим рукам наших механіків вони літають, як ластівки.

Виїжджаємо з Таджи, пустеля стає дедалі мертвішою, люди трапляються все рідше. Треба бути насторожі. Араби дуже винахідливі. Закладаючи фугаси, найчастіше роблять підкопи під дорогу, підв’язують на стовпи, вмуровують у бордюри. Одного разу ми натрапили на підкоп, який навіть не засипали. Може, хто сполохав, а може, просто полінувалися замаскувати. Що далі, то частіше дорога всіяна ямами від вибухів, які потім заливають бетоном. Куди не глянь — чи свіжа яма, чи вже забетонована. Та краще не думати про це. Ми віримо, що наша удача з нами.

Під’їжджаємо до Бейджи. Де ж наш довгожданий арабський конвой, який ми нібито супроводжуємо? Тепер вони чекатимуть нас в іншому місці — під Мосулом. Дуже поспішають. Що ж ви, холера, цілу дорогу дзвонили перекладачу й відслідковували наше пересування?! Так хвилюєтеся за нас, а почекати не можете?! Дивно все це...

У Бейджи стаємо на короткий перепочинок, заїжджаємо на американську базу. Якщо в конвої є американець — потрапити на базу не важко. Нагодують, заправлять пальним. У нас — цілих два американці, цим і користуємось. Перепочинок, обід, заправка. Нам розповіли, що вчора американські військові потрапили у засідку, їхню вантажівку підбили. Фотографуємо підбиту машину. Все ж пощастило їм, що їхні «Хаммери» замінили на «Інтернешнли», підриви цим машинам не страшні, вони мають високу посадку і конструкцію кузова, здатну захистити людей.

Виїжджаємо з Бейджи. Знову дзвонять «турботливi» араби. Хвилюються... У нас у конвої чотири машини. Попереду «Тойота», в ній я, водій і перекладач–араб. Другий — «Форд», там водій і два американці–менеджери. Третій — «Субурбан»: водій і старший машини. І в замикаючому, четвертому «Субурбані» — водій, старший і кулеметник у задньому відсіку. Людей катастрофічно не вистачає. Запорука успіху нашої фірми — економія на «зайвих витратах». Зайві витрати в нашому випадку — це кількість людей, наша зарплатня і старі машини. Для цієї місії нам треба як мінімум чотири машини, аби за чотири дні розділитися на два конвої.

Пустеля закінчилася раптово, так само, як і почалася. Кілометрів за 70 від Мосула почала з’являтися якась рослинність. Що ближче до міста — то зеленіше. Око радіє зеленій траві і кущам, ніби вдома. Мосул зовсім поруч, дивлюся на годинник — 14:22. Шість годин у дорозі, накопичилася втома, пильність притупилася. Скоро будемо на місці. Праворуч від дороги — високий пагорб, порослий зеленою травою. Проїжджаємо останній «чек–пойнт», прискорюємся. Не відриваю очей від дзеркала заднього огляду, я їду в передній машині і повинен бачити, що відбувається позаду. Раптом — не вірю очам — позаду, метрів за сто від нас, піднімається величезний стовп чорного диму. Всередині все похололо. Підрив...

Одразу ж перевіряю всіх по зв’язку, відповідає лише друга машина. Що з рештою? Кричу водію другої машини рухатись далі. Чорний стовп густого диму розстилається по всій проїжджій частині. Розвертаємося в бік вибуху. Як би не репетували командири–американці не зупинятися і їхати далі — ми своїх не кидаємо.

Невже дві машини підбили? Їдемо по зустрічній назад. Дорога засипана камінням, ще хвилину тому зелений пагорб став чорним від землі і каміння. Раптом назустріч iз клубів чорного диму вилітає наша четверта, замикаюча, машина. Хлопці махають руками, жестикулюють, щось намагаються сказати нам. Серце калатає так, що здається, нiби зараз вирветься з грудей. Секунди тягнуться дуже повільно. Я вже зрозумів, що підірвалася третя машина. Господи, врятуй хлопців! Нехай вони залишаться живими!

Місце, де ми є, — ідеальне для засідки. З оцього–от пагорба по нас можна стріляти, як у тирі. Де ж третя машина? Білий «Субурбан», здається, розчинився в повітрі. Неподалік на зустрічній дорозі видніються обриси якогось авто. Невже наше? Наше було біле. А на цьому навіть фарби немає, чорний, обгорілий і вже іржавий, цей автомобіль простояв на сонці вже не один місяць. На капоті й на даху — свіжі гілочки кущів з яскравими рожевими квітками. Свідомість відмовляється вірити — цього не може бути. Але здоровий глузд підказує, що машина наша. Командую водію прикрити мене. На ватних ногах, як у сповільненому відео, через канаву біжу на зустрічну, до машини, чи то пак — того, що від неї залишилося.

Вочевидь, сила вибуху була такою, що машина перелетіла через розділювальний рів і зарості придорожних кущів. На ній не залишилося ні номерів, ні шибок, ні навіть фарби — нічого. Підходжу ближче. Нема найменшого руху, жодних ознак життя всередині. Покидьки! Невже вбили хлопців?! Треба подивитися всередину. Всередині нікого. Відчуття, ніби дивишся збоку, це не може бути правдою. Заглядаю всередину — там нікого... Де ж тіла? Невже ці покидьки встигли їх забрати? Повертаюся до своєї машини, женемо щосили, аби наздогнати решту.

Згадав, що хлопці з четвертої щось намагалися показати мені жестами. Зв’язку по радіо немає. Під’їжджаємо до решти машин, вони зупинилися десь за кілометр від місця вибуху. Виявляється, вони підібрали Сергія і Мишка, які були в тій нещасливій машині. Вони живі, але дуже сильно обгоріли. Підбігаю до них — упізнати їх неможливо. Оплавлене почорніле волосся. Обличчя — суцільний червоний міхур, який, здається, ось–ось трісне. Ні брів, ні вій, лише величезні очі, розширені до неймовірних розмірів. У них шок, мабуть, контузія, не кажуть ні слова, взагалі ніяк не реагують на те, що відбувається навколо.

Кумулятивний струмінь був такий сильний, що в машині не залишилося і натяку на броньовані шиби, дах видуло вгору. Як могло статися, що в машині, де не залишилося жодної цілої речі, люди залишилися живими? Вибух був дуже потужний, у наступній машині побило броньоване лобове скло. Але, дякувати Богу, вони живі!

На горизонті з’являється колона американських військових. Не віримо у своє щастя, їх нам Бог послав! Тепер ми зможемо викликати підмогу і відправити хлопців у госпіталь. Американці викликають вертоліт. Ми повертаємося до обгорілої машини, аби забрати зброю і все, що залишилося всередині. Хочу підпалити машину, аби цим покидькам нічого не дісталося на поживу. Але практичні американці цього не дають зробити. Сподіваються ще забрати каркас того, що раніше було машиною, і відремонтувати.

Нам дуже пощастило, що якраз у той момент на нашому шляху з’явилися «мілітарі». Можливо, завдяки їм ті, хто підбив машину, не встигли розвинути засідку, інакше все могло закінчитися по–іншому. Хоч місце для засідки було ідеальне, місцевість прекрасно проглядалася зверху, були шляхи для відходу. Але військові викликали «Вертушку», так що ця затія була приречена. Пізніше під’їдуть іракські поліція і військові.

У всіх нас якийсь стан отупіння, перші хвилини після вибуху реагували дуже швидко, навіть гарячково. А тепер настав ступор. У кожного всередині сидить страх за постраждалих друзів. Ніхто ще не знає, наскільки серйозні їхні поранення. Ніхто ще не вірить до кінця, що його це минуло, ще багато днів ми будемо подумки прокручувати цю ситуацію. А увечері набіжить нова хвиля усвідомлення себе живим. Увечері ми всі будемо мовчки пити горілку, майже не розмовляючи. І всі зійдуться на думці, що цей підрив стався не без допомоги наших «таємничих» клієнтів–арабів.

Шкода, Мишка і Сергія не буде з нами того вечора, вони ще кілька днів пробудуть у госпіталі. Мишко дуже засмутився, що в машині згорів його фотоапарат. Ну й дідько з ним, з тим фотоапаратом! «Ай–под» Сергія залишився цілий. Його щастю не було меж, коли дізнався, що вся його «золота колекція» музики вціліла. Смішно, на які дрібниці часом звертаємо увагу. Головне — хлопці живі.

У небі затріщали лопаті американської «вертушки». «Апач» викликали військові, велика їм дяка. Зараз Мишка і Сірого відвезуть у військовий госпіталь у Мосулі. Хлопці «загояться», отямляться. Усоте повторюю: слава Богу!

Керівництво наше на той момент дуже перелякалося. Я вже, було, подумав, що зробили висновки і зроблять щось, аби підвищити безпеку. Дзуськи. Перший переляк минув, ледь устигли затягнутися шрами. Усе повернулося на круги своя. Гроші панують над світом. Ніхто з нас не застрахований. Якби щось трапилося з будь–ким із нас — можемо розраховувати лише на чесне слово роботодавця. Як–то часто буває — воно підвело. Сума обіцяної хлопцям компенсації за тиждень скоротилася втричі. Поки ми збирали свої пожитки, військові пішли «зачищати» пагорб і узбіччя. Нам усім того дня дуже пощастило. Наші рідні скоро побачать нас удома. Хлопці, які обгоріли, за словами військових лікарів, народилися в сорочці.

ДОВІДКА

Приватні військові компанії (private military companies, PMC) наймають здебільшого колишніх військових для виконання охоронних і воєнних завдань, особливо в «гарячих» точках. Вони працюють як на замовлення урядів, так і приватних осіб. Особливо цей бізнес розвинувся пiд час військової американської присутності в Афганістані та Іраку. Женевська конвенція не передбачає різниці між військовими і цивільними фірмами, які обслуговують діючу армію і розглядає їх як «контрактерів–постачальників». Найбільша у світі така компанія «Зі» (раніше «Блеквотер»), за різними оцінками, нараховує понад 20 тисяч бійців, має свій військовий тренувальний центр у Сполучених Штатах і річний заробіток у понад мільярд доларів.

Точна кількість контрактерів в Іраку невідома, на 2006 рік їх нараховувалося понад 100 тисяч лише тих, які працювали безпосередньо на Міністерство оборони США, виконуючи завдання від охорони складів і конвоїв, до пошуку й арешту чи знищення чільних діячів терористичної організації «Аль–Каїда». Того ж року було видано «Наказ 17» Коаліційної тимчасової адміністрації Іраку, за яким військові контрактори не підлягали іракським законам. Проте вже наступного року Кабінет міністрів Іраку зобов’язав їх реєструвати всю зброю, транспорт і гелікоптери, а також мати візу, перебуваючи в Іраку.

Минулого місяця президент Афганістану Хамід Карзай розпорядився до кінця 2010 року закрити у своїй країні всі приватні охороннні фірми. Незареєстровані агентства ліквідують першими. Головні клієнти цих агентств в Афганістані: командування сил НАТО, Пентагон, представництво ООН, гуманітарні й неурядові організації, посольства й офіси західних ЗМІ.

Автор: Олег Снігур, «УМ»



Источник: “http://stopotkat.net/news/view/5598”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя